Історія гірського села Колочава, що у Міжгірському районі Закарпатської області, останнім часом захопила численних її уродженців, які докладають немало зусиль для дослідницької роботи. Дедалі частіше виринають з небуття нові факти, постають перед сучасниками цікаві деталі, а, подеколи, сенсаційні аргументи. Наприклад, колочавці пишаються, що серед них є нащадки козацького роду. Один з них – Василь Дмитрович Малета, людина поважного віку, пенсіонер, педагог. Дослідженню історії Колочави він присвятив усе життя та й зараз, у 76 років, активно займається цією справою. Про козаків розповідає з захопленням, а рідне село називає Верховинською Слобожанщиною, тобто свобідною, вільною у минулому землею для поселення втікачів, яких за різних обставин гнала доля у Карпати.
– Прихід і поселення деяких українських козаків у наших горах відбувався після Полтавської битви 1709 року, невдалої для прихильників українського гетьмана Івана Мазепи. Другою такою подією була ліквідація Запорозької Січі 1776 року російською царицею Катериною ІІ. Цей високогірний край став для них землею порятунку і волі, – каже Василь Дмитрович.

Багато загадок ще таїть у собі минуле Колочави. Аби їх розгадувати, доводити нові історичні факти немало зусиль докладає народний депутат України Станіслав Аржевітін. Попри свою зайнятість, він часто відвідує рідне село, в якому, за його ініціативи, був створений музей «Стара школа» Та чи не найбільшу увагу привертає інший музей – «Старе село». Він знаходиться під відкритим небом, на березі річки Чавка. Крокуючи кам’яною стежкою, перед зором постає минуле гірського поселення з його оригінальною дерев’яною архітектурою і побутом. Будинки горян початку XX століття невеличкі, побудовані з круглої деревини, дах покритий драницями. Інтер’єр вражає найперше тим, що у хатах того часу не було підлоги, а лише глиняний настил. Давні речі, починаючи від дерев’яного посуду, звичайно, ручної роботи, і закінчуючи кроснами, веретенами тощо – усе це можна побачити у будиночках музею.

«Старе село» розкинулось в оточенні мальовничої природи, з листяними та хвойними деревами, а оборіг сірого сіна, огорожі та кам’яні доріжки підсилюють колорит унікального закладу під відкритим небом. За словами директора музею Василя Малети, тут найближчим часом буде здійснено ще великий обсяг робіт. «Старе село» матиме власну дерев’яну церкву (що то за поселення в горах без храму?), ще кілька будиночків, амфітеатр. Останній необхідний для проведення різних масових заходів.  Ще один проект Станіслава Аржевітіна заслуговує на увагу – опіка  Святодухівською церквою у присілку Горб. Цей храм датується 1795 роком. Він був побудований у важкі часи голоду без жодного цвяха. Згідно переказів, церква кілька разів переносилась. За Радянського Союзу тут діяв музей атеїзму, закритий зі здобуттям Україною незалежності, а з 2000 року, з утворенням історико-культурного центру «Колочава», яке очолив місцевий педагог Василь Глеба, робилися спроби створити храм-музей. Однак, для реалізації задуманого на перешкоді ставали різні обставини. Зараз, за сприяння колочавського нардепа справи просунулись вперед – територію навколо Святодухівської церкви вже обведено оригінальною огорожею.

Попри усе це, наразі Колочава відома у світі як край опришка Миколи Шугая. Історія верховинського розбійника, змальованого у художньому творі чеським письменником Іваном Ольбрахтом (псевдонім Каміла Земана) й досі захоплює численних читачів. Цікаво, що цей письменник зараз більш популярний у нас, аніж у себе на батьківщині. За словами завідуючої музеєм Івана Ольбрахта в Колочаві Наталії Тумарець, уся справа в тому, що Каміл Земан був комуністом. Саме ідеологічні рамки у Чехії відсувають талановитого художника слова на другий план у літературі. І все ж таки, він має своїх шанувальників на батьківщині, які відвідують Колочаву. Туристи з сусідньої країни, передусім, ознайомлюються з експозицією музею свого земляка. Тут чимало цікавих документів, фотографій, унікальних речей, які розповідають про Івана Ольбрахта, його перебування у гірському селі тощо. Завідуюча музеєм домагається розширення закладу, який, до речі, знаходиться у невеличкій кімнаті Колочавської ЗОШ І-ІІІ ступенів №1. Пані Наталія надіється на позитивне вирішення даного питання.

 Минуле Колочави виходить за рамки історії одного села, набуваючи значно ширших вимірів. І хтозна які ще таємниці пройдешніх літ незабаром відкриються нам.

Юрій Бабічин
для mizgir.com.ua