Моїм співрозмовником виявився житель Колочава-Горба Павло Васильович Мотичка, якому, до речі, через неповних два місяці виповниться 80 років. Феноменальна пам’ять, аналіз сучасного життя і порівняння сьогодення з минулим мене захопили.

Як з'ясувалося, до райцентру привели Павла Васильовича пенсійні справи. А тому була нагода поспілкуватися з працівниками управління Пенсійного фонду в Міжгірському районі, а також, шукаючи юридичних консультацій, із стражами закону. З цього і розпочалася наша бесіда.

—Я вже немолодий чоловік і за своє життя багато що бачив і пережив, — каже Павло Васильович. — І сьогодні через районку, яку завжди передплачую, а за радянських часів серед журналістів мав чимало друзів, хочу подякувати людям, які мене вислухали і допомогли. В першу чергу, це начальник Пенсійного фонду в Міжгірському районі Н.В. Буртин, яка виявила інтерес не тільки до справи, що привела мене до Пенсійного фонду, а й взагалі до мого минулого. Вирішити проблеми у рамках закону щиро мені допоміг суддя А.Ю.Гайдур.

Як людина старшого віку, кажу впевнено, що живемо ми в оточенні, де панують зло, ненависть, жорстокість, лицемірство. Але я переконаний, що у світі більше людей добрих і щирих і саме на таких тримається життя. У будь-якій сфері, куди мені доводилось звертатися, я зустрічав доброзичливих та приємних співрозмовників. Два роки тому я важко занедужав, стан мого здоров'я був критичний. Вже було втратив надію на одужання. Та медики Колочавської дільничної лікарні, де головний лікар В.В. Леньо, поставили мене на ноги і вселили віру в те, що життя продовжується. Довго чаклували наді мною подружжя лікарів Федір Іванович та Ганна Йосипівна Мічаки, а медична сестра Віталія Ярема просто "золота" дитина. Чи вдень, чи вночі за будь-якої погоди вона відвідувала мене вдома і добросовісно та безкорисливо виконувала призначення лікарів. Я щиро вдячний нашим медикам за турботу про людей старшого віку.

З тривогою в голосі зізнався Павло Васильович, що саме медики заборонили йому серйозні навантаження, зокрема, походи до лісу. А коли вже мова пішла про ліс, то обличчя співрозмовника наче помолоділо, в пам'яті один за одним спливали спогади від дитячих та юнацьких років до зрілого життя. І всі вони пов'язані з охороною наших зелених Карпат. Як з'ясувалося, ще за радянських часів Павло Мотичка був не тільки одним із кращих єгерів нашого краю, а й чудовим і влучним мисливцем. Про полювання на диких звірів він розповідав з неабияким захопленням. На його улови живого орла-беркута, якого впіймав у капкан замість вовка, йшли подивитися навіть журналісти з столичного журналу, де й була розміщена свого часу його фотографія. Дар мисливця успадкував від батька, — каже Павло Васильович. — З раннього дитинства він навчив мене не тільки полювати на диких звірів, а й оберігати їх. Часто удвох спостерігали на лісових галявинах за красенями-оленями, милувалися козулями... Саме батько, який за угорського режиму служив у "гровського єгера", навчив розпізнавати звірів, які були завжди під охороною, а котрі згідно із ліцензією можна було в певний час відстрілювати. За всіх часів, — каже старий єгер,— звірі були під опікою своїх охоронців. У кожному обході для них виставляли годівниці із сіллю. І за цим був строгий контроль.

Не те відношення було й до лісу. В обході кожного єгера було по три розсадники, де висаджували явір, бук, смереку, сосну. Восени з приходом перших холодів дбайливо оберігали деревцята від морозу, збирали насіння. На обліку в лісоохоронців було кожне деревце. А сьогодні? — з розпачем змахує рукою Павло Васильович і продовжує, — боляче дивитися на те, що залишається нашим нащадкам. До лісу йдуть всі, хто забажає і, повірте, не завжди з добрими намірами. За своє довге життя з різними людьми доводилося мати справу. Були й такі керівники, про яких навіть згадувати не хочеться. Та приємні спогади залишилися у старого від знайомства та спільного полювання з братами Іваном та Петром Гримутами, правоохоронцями Василем Компанійцем, Василем Бельою, на жаль, вже покійними Василем Фотулом, журналістами Василем Коханом, Хомою Фазекошем...

Не обминув увагою старожил Тереблянської долини і сьогодення рідної Колочави. Прикро, але починаючи з вікопомних 1998-1999 років гірські потоки цього мальовничого краю завдають великої шкоди її екоприродному фону. І радує, що нинішня районна влада в особі молодого і енергійного голови райдержадміністрації Василя Щура розпочала на цій ріці фронт будівельних робіт. Споруджуються підпірні стінки в Колочава-Брадольці, асфальтують дорогу. Одне слово, наша Колочава поступово стає сучасним туристичним селом, куди приїжджають численні гості навіть із-за кордону. Єдине, за чим шкодує старий єгер, що насолоджуватися принадами навколишніх гір може тільки з бінокля.


                                                                   Марія Рубець, "Верховина" для mizgir.com.ua